Сержант Сергій Бойко з 14 серпня 2022 року боровся з російськими окупантами на Донеччині. Він виконував бойові завдання на Вугледарському напрямку. Був кулеметником 72-бригади ОМБР ім. Чорних запорожців. У першому бою підбив 2 БМП, чим врятував життя побратимів. Перебуваючи на передовій, займався волонтерською діяльністю – друзі з-за кордону пересилали кошти, за які він купляв тепловізор та рації. Сергій був керівником штурмової групи. Життя воїна обірвалося у селі Павлівка Донецької області від кулі снайпера.
У Героя залишилася дружина та двоє дітей. Сергій обожнював свою сім’ю. Після 4 місяців окупації Херсону захисник, відчуваючи небезпеку, вивіз родину до Тернополя.
Я вас вивіз у безпечне місце, ви будете тут спокійно жити, а я пішов захищати країну. Якщо ми хочемо повернутися додому, до Херсона, то для цього треба щось робити, – такі слова пролунали від Сергія, пригадує дружина Зоя.
За словами жінки, найскладніший момент для Сергія – це був вихід на нульову позицію. Приїхавши звідти, чоловік ні з ким не говорив, просто дивився пустим поглядом і все.
Я зрозумів, що пекло існує на землі, – так чоловік описав рідним побачене на війні.
Тато ніколи не хотів розповідати весь жах побаченого на війні. Він завжди старався відгороджувати нас від цього. У свою чергу я підтримувала його як тільки могла, навіть мої маленькі історії підіймали йому настрій, – пригадує донька Ліза.
Моменти, проведені з татом, закарбувалися у пам’яті доньки лише світлими спогадами.
З дитинства мене називали татовою копією, бо я дуже схожа на тата. Пригадую дні, коли ми проводили час разом лише з посмішкою на обличчі. Я часто допомагала татові, навіть бувало таке, що ми разом ремонтували машину в гаражі, – пригадує Ліза.
Аби зберегти спогади про Сергія Бойка, журналісти Файного міста поговорили з донькою Лізою і її мамою Зоєю про їхню сім’ю, моменти з життя і важкий період боротьби у Донецькій області.
– Як ти відреагувала, коли вперше дізналася, що тато піде воювати?
– Я дізналася про це влітку після місяця проживання у Тернополі. Тато сказав, що не буде ховатися, пішов у військкомат й став на облік. Військо потребувало таких спеціалістів, як батько. Служба у патрульній поліції й обізнаність у воєнній справі стали причиною швидкої мобілізації. Я була за нього спокійна, вірила в тата і заспокоювала себе, що все буде добре.
– Розкажи детальніше, як проходила його служба?
– Спочатку тато був 2 місяця на службі у Києві. Мав їхати в Англію вчити інших людей воєнній справі. Та, на жаль, обставини склались не так. Тата відправили виконувати бойові завдання на Вугледарському напрямку Донецької області. Та це не завадило нам кожен день підтримувати зв’язок. Пригадую, як тато бажав мені солодких снів, доброго ранку, завжди цікавився як проходить мій день.
Ще у Херосоні я перейняла від тата звичку займатися спортом. Приїхавши в Тернопіль, пішла на танці. Тато пишався, що я не зупинилася і продовжила реалізовувати себе у спорті. На момент моїх перших змагань я одягла татову кофту, яка хоч трішки нагадувала мені про татка, та зайняла перше місце.
– Який був характер у тата?
– Тато був дуже доброю людиною. Одна із рис батька – дружелюбність. Часто, прогулюючись у Херсоні, він вітався до абсолютно незнайомих мені людей. Я завжди дивувалася, хто ці люди і як може бути так багато знайомих? Був навіть випадок, коли я просто йду і мене запитують: «Ти Сергія донька? Так? Я тебе впізнав, бо ти дуже на нього схожа». Тато завжди був привітним, щирим й ніколи не мав ворогів. Всі його запам’ятали як дуже світлу людину.
– Поділися найяскравішим спогадом, пов’язаним з татом.
– У нас дуже багато яскравих спогадів. Та найяскравіші з дитинства. Пам’ятаю як колись дурачилися на кухні, я вдарилася і на лобі з’явилася “шишка”. Тато на кухні дістає вже пакетик з якимось замороженим молоком. Я швиденько прикладаю і ми сміємось. Він ніколи не давав сумувати й не любив, коли ми плачемо. Прогулянки з татом й проведений час разом – це завжди світлі, яскраві моменти, які запам’ятаються на все життя.
– Чи пам’ятаєш той день, коли дізналася, що тато більше не з вами?
– Це був вівторок. У мене тоді було дистанційне навчання. Близько 10:00 ранку до нас прийшов чоловік з військкомату і повідомив про те, що тато загинув. Я спочатку не вірила і до останнього сподівалася, що це якась помилка. Та коли вже тата привезли у Тернопіль, зрозуміла, що це правда. Поки що я не можу змиритися, що його більше з нами немає.
– Хто тебе зараз підтримує?
– Я знаходжу підтримку у своїй мамі та братові, бо це найрідніші люди, які в мене залишилися. Мама знає все, що відбувається в моєму житті. Вона – моя найбільша підтримка й опора.
– Яку професію ти хочеш обрати для себе?
– Хочу стати юристом або адвокатом. Мій тато навчався у Херсоні на юридичному факультеті Харківського національно університету. Я хочу успадкувати його професію, так би мовити «піти по його стопах». Перепробувавши багато напрямків, відчуваю, що це саме ця професія мені найбільш імпонує.
Рідні Героя додають, що Сергій завжди був світлою, доброю і позитивною людиною. Намагався навіть в складних ситуаціях не опускати рук. «Все буде добре» – фраза, яку часто можна було почути з вуст Сергія. Друзі часто називали його «душею компанії».
Читайте також: “З добрими людьми легше пережити цю війну”: історія сім’ї із Запоріжжя, яка живе на Тернопільщині (Відео)
Автори: Анна Янко, Ольга Демчук