Оксана порівнює Рубіжне із Тернополем. Це також було невеличке, компактне місто, з парками, скверами. «Там було комфортно жити», – каже жінка, – Проте, найважче у цій розповіді усвідомлювати це страшне слово – «було».
Оксана Дуванова – держслужбовець, керівник апарату суду в місті Рубіжне. Вона завжди допомагала людям, має особливо загострене відчуття справедливості. Жінка любить вишивати, в’язати, а ще садити квіти.
Я тільки можу мріяти у своєму рідному Рубіжному посадити квіти, багато квітів біля своєї домівки. Але, на жаль, дому вже немає, – не стримуючи сліз розповідає Оксана.
У суді в місті Рубіжному Оксана пропрацювала більше двадцяти років. Зараз суд припинив існування, жінка залишилась без роботи.
Оксана Дуванова: «В 2014 році в мене паніки не було, ми з сім’єю навіть не ховалися у підвали»
Це було 22 травня – День весняного Святого Миколая. О 4 годині ранку Оксана прокинулась від страшних звуків вибухів в районі залізничного вокзалу. Жінка пригадує, що суд у Рубіжному тоді не призупинив роботи, всі працівники продовжували виконувати свої обов’язки, – Оксана Дуванова пригадує початок війни у 2014 році.
Тоді ополченцям не вдалось довго протриматись у Рубіжному, українські військові витіснили їх з території. Звільнили місто 21 липня 2014 року. Стріляли тоді дуже сильно, через кілька днів людям офіційно оголосили, що Рубіжне – звільнене.
У 2014 році в мене паніки не було, ми з сім’єю навіть не ховалися у підвали, в мене було переконливе внутрішнє відчуття, що все буде добре, – розповідає Оксана Дуванова.
До останнього не вірила, що знову почалась війна
Вдруге війна для жінки почалась 24 лютого 2022 року.
Тоді чотири ракети потрапили в завод «Зоря» у Рубіжному, далі активні бої йшли на околицях міста. А в березні розпочалось найстрашніше, – каже Оксана Дуванова.
Оксана у Рубіжному жила поблизу дитячого садочка та школи. Проте, це не завадило окупантам обстрілювати центральні житлові квартали, де перебувало багато людей.
23 березня Рубіжне дуже сильно обстріляли. Наступного дня Оксана вийшла на вулицю і побачила біля свого будинку тіла двох жінок, яких вбило снарядами, – пригадує Оксана.
Жінка згадуючи це, закриває очі і ховає погляд. Це дуже важко, це відчуття вона ще досі не пережила. Саме в цей момент Оксана прийняла для себе остаточне рішення: своє рідне, файне місто Рубіжне треба покидати.
Це рішення мені далося дуже боляче, бо я не хотіла до останнього покидати Рубіжне, я все ж надіялася, що все мине, все буде добре…, – пригадує Оксана Дуванова.
Оксана Дуванова: «Переїжджати пропускний пунк окупантів було дуже страшно»
Зібрали найнеобхідніші речі, фактично вдалося взяти тільки документи і вирушили в дорогу. Шлях був надзвичайно важким, згадувати ті всі події дуже боляче, – ділиться жінка.
Довелося вистояти у довгій черзі, але жінці пощастило, що у їх машині не було чоловіків, до яких дуже прискіпливо ставилися окупанти. Оксана Дуванова зазначає, що переїжджати пропускний пунк окупантів було дуже страшно.
Далі Оксана, погостювавши у родичів, вирішила поїхати закордон. У червні жінка виїхала в Німеччину.
Недарма кажуть, що всюди добре, але вдома найкраще, не змогли ми довго бути закордоном, вирішили повернутися в Україну, – додає Оксана.
Сім’я вирішила приїхати саме у Тернопіль, бо тут є їхні знайомі. Жінка знайшла у Тернополі житло, почала облаштовувати свій побут. Оксана дуже дякує тернополянам за теплий прийом, але каже, що найбільше зараз хоче повернутися додому.
Прийняли нас дуже добре. Тут, в Тернополі, дуже доброзичливі люди. Та і сам Тернопіль – дуже красиве місто. Воно дуже мені подібне до Рубіжного, – каже Оксана.
У Рубіжному в Оксани залишилась тітка. Проте від неї новин ніяких немає. В місті немає зв’язку, всю інформацію жінка дізнається з телеграм каналів або офіційних повідомлень від Генштабу.
Рубіжне стало містом привидом, ситуація там критична, проблеми з їжею, грошима, проблеми з гуманітарною допомогою, постійні обстріли, жертви, руйнування. У багатьох житлових районах міста практично не залишилося вцілілих будинків, – ділиться Оксана.
Оксана Дуванова: «А жити якось треба. Треба знайти сили жити далі і допомагати іншим»
Спершу в Тернополі хотіли створити громадську раду жителів Луганської області. Загалом було 5 громадських організацій, які об’єднались, щоб вирішувати проблеми і допомагати внутрішньо-переміщеним людям. Але під час першої видачі гуманітарної допомоги, люди почали передавати один одному інформацію про громадську раду, тому до організації почало долучатися багато людей з Донецької, Харківської, Запорізької та інших областей. Тому своє об’єднання назвали ВПО України. Щоразу до заходів долучаються все більше і більше людей. Оксана Дуванова допомагає іншим з юридичними консультаціями, допомагає оформляти різноманітні заяви у державні органи. У хабі часто проводять психологічні, профорієнтаційні тренінги.
У нас в організації є дуже багато людей з цікавими ідеями. Ми хочемо реалізовувати їх тут, в Тернополі. Писати бізнес-плани, втілювати їх в життя та бути корисними саме тут – у цьому місті, яке так тепло нас зустріло і прихистило, – зазначає Оксана.
Оксана Дуванова: «Після перемоги повернуся в Рубіжне і будуть квіти, і буде мирне життя…»
Оксана мріє про перемогу України, мріє, щоб українські військові визволили її файне місто Рубіжне. Попри все хоче повернутися додому, до своєї рідної домівки і посадити там квіти, багато квітів…
Я розумію, що мого дому вже може не бути, але я все одно дуже хочу додому. Мрію про перемогу України, мрію про деокупацію мого міста. Що спочатку зроблю, як приїду додому? Буду відбудовувати по цеглинці свій рідний будинок у Рубіжному, а ще насаджу дуже багато квітів, – підсумовує Оксана Дуванова.
Стаття підготовлена в рамках проєкту «Нові мешканці Тернополя» – шлях від міграції до стабільного розвитку, який впроваджується ГО «Східноукраїнський центр розвитку місцевої демократії» за підтримки Government of Canada та Black Sea Trust for Regional Cooperation, a Project of the The German Marshall Fund of the United States.
Читайте також:
- «Повертатися нам вже немає куди, хочемо бути корисними у Тернополі». Історія сім’ї Нагорних із Сєвєродонецька, які через війну втратили дім та улюблену справу
- Наталя Павличенко: “Моє рідне місто Попасна стало містом-привидом”. Історія жінки, яка чудом залишилася живою
Журналіст: Руслана Войцеховська