Наталя Павличенко народилася у Попасній Луганської області. Тут навчалася, одружилася, народила сина і навіть на хвилинку не могла припустити, що коли-небудь покине своє рідне місто. Зараз Попасна – місто-привид, окуповане, в руїнах, там майже нічого вже не залишилось.
Війна для Наталі почалася ще у 2014 році.
До мене зателефонувала тоді співробітниця і запитала чи чула я вибухи. Я їй відповіла, що так. Тоді ми зрозуміли, що почалось щось страшне, – пригадує Наталя.
Тоді разом із сім’єю Наталя прийняла рішення: допоки домівка залишається ціла, виїжджати із Попасної не будуть. Так і жили під обстрілами. В 2015 році одружився син Наталі. Весілля було особливе: без світла, води, газу та під звуки вибухів.
Наталя працювала тоді головним бухгалтером відділу культури, молоді та спорту в Сєвєродонецький районні адміністрації, а також була депутатом міської ради у Попасній. У лютому 2016 року в Попасну прибула військова служба правопорядку з Тернополя. Наталя познайомилася з військовослужбовцями і разом з родиною почала їм в усьому допомагати. Вона навіть не підозрювала наскільки важливим це знайомство стане для неї у майбутньому. Жінка разом з чоловіком у теплицях вирощувала овочі. Вона готувала українським військовим обіди. Наталя пригадує, що домашня їжа дуже смакувала нашим хлопцям.
Чудом залишилася живою
У 2014 році Наталя тричі попадала під обстріли. Чудом залишилася живою. Жінка, посміхаючись, каже, що Господь її вберіг, для чогось важливішого. Вона продовжувала допомагати військовим.
Наталя навіть у страшному сні не могла припустити, що така ситуація у її рідній Попасній може повторитися.
Жінка зі сльозами на очах згадує ранок 24 лютого 2022 року. Вранці до неї зателефонувала співробітниця з проханням терміново йти на роботу і евакуйовувати усю документацію. Наталя разом з чоловіком забрали усі документи, робочий комп’ютер із адміністрації. Проте навіть тоді, усвідомлюючи про початок повномасштабного вторгнення, Наталя не планувала покидати Попасну.
«Їхали на кілька тижнів. Навіть думки не було залишатися десь на довше, нам ж треба було якраз картоплю садити»
Сімнадцятого березня на подвір’я Наталі прилетів снаряд. У Попасній все палало, загорілася пожежна частина, в якій рятувальником працював син жінки. Саме тоді Наталя вирішила залишити свій рідний дім.
Наталя жила у Попасній у приватному секторі. Поблизу мешкали переважно люди похилого віку. Жінка купувала у місцевому магазині хліб, під обстрілами доставляла його додому і там вже роздавала стареньким. Тому коли Наталя виїжджала, вони запитували жінку: «Куди Ти, на кого Ти нас залишаєш?» Тоді серце Наталі розривалося на частини, але залишатись у Попасній було вже вкрай небезпечно.
Їхали на кілька тижнів, навіть думки не було залишатися десь на довше, нам ж треба було якраз картоплю садити. За вісім років війни ми звикли до прильотів, до вибухів, тому виїжджати з Попасної назавжди ми не планували, – каже Наталя Павличенко.
В Попасній було справжнє пекло
Спочатку Наталя із сім’єю приїхала в Бахмут. В Попасній в той час було справжнє пекло. Жінка розуміла, що незабаром така ж ситуація може бути і у Бахмуті. Тому вирішила їхати далі. Зібралися колоною машин і виїхали з Бахмута. По дорозі зупинилися в Умані. В однієї з жінок, які також евакуйовувалися з Бахмута, почалися перейми. Вона народила немовлятко.
Тим часом Наталя з сім’єю вирушила у Тернопіль. Тут її радо зустріли друзі, з якими вона познайомилася під час державної служби, а також військовослужбовці, яким жінка свого часу допомагала у Попасній. Наталі знайшли безкоштовне житло. Вона платить лише за комунальні послуги. Онук Наталі зараз навчається у одній із шкіл Тернополя.
Пані Наталі попри все продовжує дистанційно працювати головним бухгалтером Сєвєродонецької обласної державної адміністрації. Жінка не може сидіти, склавши руки, тому разом із іншими внутрішньо-переміщеними українцями об’єдналися заради допомоги одне одному.
У Тернополі відкрили хаб для українців, які вимушені залишити свої домівки
Переселенців із Донецької, Луганської областей у Тернополі чимало. Ми вирішили об’єднуватися і допомагати один одному. На одній із перших видачей гуманітарної допомоги до нас доєдналося багато людей, які переїхали у Тернопіль з інших областей. Нам вдалося відкрити хаб. Дякуємо всім волонтерам і благодійникам, які сприяли у цьому, безкоштовно виділили приміщення, облаштували його меблями. В цьому хабі ми плануємо організовувати тренінги, навчання, зустрічі із внутрішньо-переміщеними особами. Ми спільно будемо ділитися проблемами, з якими кожен з нас зіштовхується і разом будемо їх вирішувати, – розповідає Наталя Павличенко.
Повертатися нікуди
Про свою рідну Попасну Наталя Павличенко дізнається із соціальних мереж. Зараз це місто-привид. Окупанти насильно вивозять людей, які там залишились. У місті немає газу, води, світла. Інфраструктура зруйнована.
Попасної уже немає, місто зруйноване, повертатися нам уже нікуди. Там навіть якщо все розмінують, то треба буде все згорнути і будувати все заново, – зазначає Наталя Павличенко.
Наталя зі сльозами на очах переглядає фото свого дому, які два місяці тому їй надіслали знайомі. Літня кухня, гараж – зруйновані. В хаті немає вікон, дах розбитий. Окупанти все розікрали і винесли. На фото чітко видно, що навіть міжкімнатні двері зняли. Синова та батьківська квартири також зруйновані.
Наталя Павличенко: «Мрія зараз у нас на всіх одна – перемога України та швидке повернення додому.»
Зрозумійте, до війни в нас було все, а зараз немає нічого. Багато людей кажуть мені: головне, що Ви живі і здорові. Я розумію, що це важливо, але у п’ятдесят років втратити все і починати все з нуля дуже важко. Я була щасливою людиною, а зараз залишилася без нічого, – додає Наталя Павличенко.
Для внутрішньо-переміщених українців надзвичайно важливе спілкування і увага. Тому у новоствореному хабі планують проводити різноманітні зустрічі, а також заходи для дітей, які тікаючи від війни, пережили чимало болю. Наталя Павличенко просить про співпрацю благодійні фонди, волонтерів, щоб згуртуватися і допомогти якомога більшій кількості потребуючих.
На запитання про що мрієте? Наталя відповіла однозначно:
Мрія зараз у нас на всіх одна – перемога України. Я хочу, що війна якнайшвидше закінчилася і щоб ми повернулися додому, щоб ми відбудували своє місто. Попасна прекрасний куточок на землі, я там народилася, там поховані мої батьки. Тому я дуже хочу додому. У Тернополі нас гарно прийняли, місто також дуже красиве, але я все одно дуже хочу додому. Нехай із рідної землі, починаючи з нуля, по цеглинці, я буду відновлювати свою хату та своє рідне місто.
Стаття підготовлена в рамках проєкту «Нові мешканці Тернополя» – шлях від міграції до стабільного розвитку, який впроваджується ГО «Східноукраїнський центр розвитку місцевої демократії» за підтримки Government of Canada та Black Sea Trust for Regional Cooperation, a Project of the The German Marshall Fund of the United States.
Журналіст: Руслана Войцеховська