Повернусь… Тижнів за два…
Промайнуло 5 років з того дня, коли востаннє Тетяна Стасенко переступила рідний поріг. Їхала на тиждень, максимум місяць. Не судилося. Її життя назавжди змінила війна.
2014-й, серпень. Взяла прості, прості речі. То ж повернуся й так, думала я тоді та розумію, що “ніколи” тепер, – промовила жінка і голос її затремтів.
А ви знаєте, я ж навіть зимових чобіт не брала, – продовжила Тетяна. Чоловік насварився навіть. Він і вклав їх мені до сумки. Ох, як же мій Микола тоді не помилявся, як же не помилявся.”
Зупинилася родина Тетяни Стасенко за 15 кілометрів від рідного дому, у батьків. Батьківська любов зігрівала і не давала притихнути надії. А потім почалися сильні обстріли. Тоді вони ще не знали, що ті ворожі кулі назавжди розірвуть ту незриму ниточку сподівань на повернення.
“Почалися обстріли й ми змушені були поїхати ще дальше. Мій Первомайськ і 150 кілометрів надії між нами. Та діватися не було куди. Треба, треба якось було брати себе у руки та жити так, як вела доля.
У новій домівці проживали я, сестра і наші діти. Чоловік залишився поки там. Платили лише за комунальні. Знайшла роботу. Вона була сезонною – обрізала дерева у садах.”
У телефонній слухавці на якусь мить запанувала тиша.
“Важко…, – враз продовжила Тетяна. Ні, не подумайте, не робота важка, а розуміти все те, що відбувається. Знаєте, то такий переламний момент. Я – одного дня на своїй роботі, вища економічна освіта, хороша посада, трикімнатна квартира, дві автівки, а вже іншого – немає нічого, все зникає.”
Чай минав. Вже й на ногах Тетяни зимові чобітки. Ті самі зимові чобітки, що прихопив для неї чоловік, коли вони так не надовго покидали домівку. Лютий. Зателефонувала подруга – теж переселенка: “Таня, а давай в Тернопіль, давай…”
“Я ж навіть на карті не знала, де той Тернопіль. Розуміла, що Західна Україна, а де саме… Але, що втрачати і вибору нема. Разом з чоловіком та меншою донькою ми поїхали на вокзал і купили “квиточок у невідоме”. Старша дочка залишилася, аби закінчити 9-й клас. Чотири школи за рік, розуміє, поміняла дитина, чотири школи…, – ділиться пережитим жінка. Залишалося два місяці до закінчення, тому вирішили не відкривати вже її від навчання.”
Тернопіль зустрів Тетяну у травні 2015-го теплими обіймами і невідомістю. Перше з чим зіштовхнулася вона – це пошук роботи.
“Чоловік знайшов роботу одразу, а я ні, – продовжує розповідати жінка. Я була налякана, втратила себе за весь цей час, не знала хто я і де, що робити та з чого починати. В липні й мені доля усміхнулася. До життя повернув колектив. Він відігрів мене. Зараз я працюю вже на іншій роботі. Та вдячна Богу за кожну людину, з якою мене звела доля.”
Співчуття, просте людське розуміння і підтримка – це те, що найбільше необхідне людям-переселенцям, – зізнається Тетяна.
“Три гривні у паспорті… Цей день я не забуду ніколи. Мені треба було зробити довідку. Я одягнула найкращий одяг, що тоді мала, взула босоніжки. Взуття не дуже мені підходило, бо купила на секонді, але я тішилася й тому. Та поки я дійшла до установи, я так заморилася, через взуття ноги боліли страшенно. З останніх сил піднялася на третій поверх. У віконці мені сказали, що довідку дадуть, але треба ксерокопії зробити. У них послуга вартує 3 гривні, але якщо я зійду вниз, то там 1,50. І так мені шкода стало тих три гривні, але йти я вже зовсім не могла. Я поклала кошти у паспорт і простягнула його жінці. За 5 хв мені повернули документ з вкладеною у нього довідкою. Коли я відкрила паспорт, я побачила там 3 гривні. Ті самі три гривні. Не потрібно оплачувати – почула я і серце стиснулося…”
Зараз, озираючись на пережите, Тетяна Стасенко переконана, що ніщо не відбувається просто так. Все має значення і у всього своє призначення та покликання – чи то змінити щось, чи то навчити чомусь.
“Я ніколи не нарікаю на те, що з нами відбулося. Я вірю в краще, молюся Богу, щоб війна закінчилася. Людям, які опинилися в такій же ситуації як я, – каже пані Тетяна, – раджу не падати духом, якби то важко не було. Адже те, як ми справимося з випробуваннями долі великою мірою залежить від того, як ми їх сприймемо.”
На Сході у Тетяни Стасенко залишилася мати. Батька, який потребував лікування, жінка перевезла у Тернопіль. Чоловік цьогоріч помер.
Якби була можливість вернути час назад, скористалися б? Щось хотіли б змінити, а щось й зовсім не допустити? – запитала я наостанок у пані Тетяни.
“Ні. Я – інша. Війна змінила мене. Такою, як я була колись, я вже не буду ніколи. Єдине, що – у мене є зараз ніби все і водночас немає нічого. Тернопіль мені рідний, та де моя домівка… Я наче між небом і землею. Мабуть, якась частинка мого серця назавжди похована під руїнами на Сході.
Сад… Там такий сад був у мене. Сумую за ним.”
автор Людмила Маліброда
Обговорення