Стосунки між батьками та дітьми часто бувають складними. Але іноді трапляються випадки, коли хтось із них промовляє страшні слова: «Не хочу спілкуватися, не дзвони і не шукай мене!» Чи існують в світі речі, які можуть виправдати таке рішення?
«Через квартиру не розмовляємо з дочкою вже кілька років»
Шістдесятирічна Катерина Іванівна розповідає про свій біль – вони з рідною донькою не спілкуються вже декілька років поспіль. Причиною стала квартира, в якій живе пенсіонерка.
Чоловіка у мене немає, живу в двохкімнатній квартирці на третьому поверсі. Єдина дочка Оксана до пори до часу була зі мною, а коли в неї з’явився хлопець, вони вирішили жити разом. Я жінка колишнього виховання, тому заборонила їм до одруження переїздити до нас. Після тривалих сварок донька з хлопцем, все-таки, переїхали в орендоване житло неподалік, хоча я була проти.
Важко зітхаючи, Катерина Іванівна продовжує:
Декілька місяців все було порівняно спокійно, Оксана ще навідувала мене, хоча й рідко. Часто жалілася на нестачу коштів, натякала на те, щоб я переписала квартиру на неї. Одного разу мені набридли ці розмови і сказала їй прямо: поки я жива, нічого переписувати не буду, бо не довіряю твоєму співмешканцю! Ще, чого доброго, виставите мене на вулицю – зараз таких випадків чимало. І от після того я побачила свою дитину з іншого боку.
«Не хочу спілкуватися з тобою!»
Пенсіонерка розповіла, як після цих слів раптово змінилася на обличчі її дочка.
Я не впізнавала свою Оксанку! Вона почала кричати на мене, називати такими словами, що я й уявити не могла, а потім взагалі побажала мені швидше піти на той світ. За її словами, тільки тоді вона зможе отримати своє і жити спокійно. Моєму здивуванню не було меж: це ж скільки часу вона носила в собі цю злість, та ще й вважала, що я їй щось винна! Після жахливої сварки донька сказала, що більше не буде спілкуватися зі мною, гупнула дверима і пішла… І ось вже п’ятий рік ми не розмовляємо і навіть не вітаємося, якщо випадково зустрінемося на вулиці.
Зараз літня жінка так і живе на самоті в тій самій квартирі. Новини про дочку деколи розповідають спільні знайомі: кажуть, що вони з тим хлопцем тихцем розписалися, навіть шлюбу не брали. Та й весілля не було. Катерина Іванівна каже:
Зараз, коли вже пройшли роки, я іноді замислююся, чи правильно вчинила. Може, треба було послухати Оксану? Може, я помилялася на рахунок її хлопця? Хоча, з іншого боку, чи може квартира стати на заваді почуттям доньки до рідної матері? Хіба можна отак просто сказати: «Я не хочу спілкуватися»? Відповідей на ці запитання я так і не маю, а час минає…
А ви як вважаєте, дочка в такій ситуації має право ображатися на матір?
Читайте також: «Чужий успіх заважає людям жити»: історія про зруйновану дружбу
Обговорення