Із записів про 30 листопада 2013 року
Збираюся їхати в гості до батьків, замовила квиток, перед виходом зазирнула у фейсбук. Свідомість не приймає того, що відбулося сьогодні вночі. Вдягаюся, йду. Телефонні розмови короткі:
— Ти вже там?
Або:
— Йдемо разом.
Не потрібно було говорити, куди.
Майдан оточений ВВшниками по периметру. Бурі плями на бруківці свідчать про страшні події ночі.
Рипінням шкіряних черевиків, стукотом тоненьких підборів і човганням старих чоботів Україна поспішала до Михайлівського… Людей дедалі більше й більше щохвилини. Завтра — Віче. Волонтерів просять зголоситися медиками. Записую контакти, розсилаю знайомим. Надзвичайні очікування від завтрашнього дня.
Про 1 грудня 2013 року
Не спиться. Прокидаюся рано. Дуже хвилююся. Впевнена, що цей день принесе нам перемогу. Ані крихти сумнівів.
Йду до Михайлівського набагато раніше призначеного часу. Вулиці ще порожні. Від цього трохи моторошно. Біля «Українського дому» — машина «швидкої». Біля неї жіночка. Їй робить ін’єкцію медична співробітниця. Свідомість підказує, що щось у цій картинці не так, якийсь дуже дивний погляд у медпрацівниці. Вітаюся і запитую, чи, може, потрібна якась допомога. У відповідь чую погрозу та вказівку «Убраться вон». Поруч — нікого. Йду. Ще більше сумнівів, чи то справді медик.
Збір волонтерів до команди медиків о 10:00 біля Музею історії України. Серед них і я. Не могла стояти осторонь. Аж через багато місяців усвідомила, що записатися в медики з нульовими знаннями було безвідповідально. В разі чогось наше завдання — відтягувати з натовпу поранених і непритомних. З медикаментів, що видали, — бинти, перекис водню, рукавички, вата, валеріана чи щось подібне. Роздали білі футболки зі свіжою фарбою — червоним хрестом. Руки від нього червоніли. Розділилися на групи: один медик і двоє таких, як я. Обмінялися телефонами зі своєю групою — жінка-медсестра років 55-60 та хлопчина років 30.
Фото: Андрій Неліпа для hromadske
Бурхливим потоком люди сходилися до центру столиці, аби змінити хід історії, Україна повстала проти несправедливості. Яке ж це щастя! Душа співає й танцює від усвідомлення цього!
Перші лави захоплюють КМДА, Майдан наш!
Морозно. Потрібен чай. Якийсь хлопчина в протигазі тицяє мені 90 гривень, біжу в супермаркет, купую хліб і сир, починаємо робити канапки. Якась бабуся приносить банку огірків. Хтось приносить коробочку салату. Люди просять чаю. Поки нічим зігріти воду.
Ходимо Майданом, поглядаємо, чи нікому з людей не зле. Дуже мирна та спокійна атмосфера, люди розмовляють, тупцяють, гріючись. Раптом якийсь хлопчина схвильовано докоряє нам: «Що ви тут робите, там медиків терміново потрібно, багато поранених». Біжимо. Жінка-медик із нашої групки каже, що виснажилася та не має сил бігти. Далі йдемо вдвох вгору по Інститутській. Чути вибухи, дим. Після вибуху натовп починає панічно бігти вниз. Ніколи не була в такій ситуації, усвідомлено діяти не виходить. Біля входу до метро «Хрещатик» закривавлений дідусь. Замотуємо голову бинтом, пропонуємо відвести до «швидкої». Відмовляється, каже, що там здають у міліцію. Багато крові. Дим. Далі зустрічаємо координатора, каже йти в КМДА під свою відповідальність, бо будь-якої миті туди може увірватися «Беркут». Хочеться їсти. Немає чого. Запасний вихід завалений якимось меблями: якщо увірветься «Беркут», вийти не буде як. Сортуємо медикаменти на 2-му поверсі. Майже північ. Завтра на 8:00 мені на роботу до діток. Телефонувати, що не прийду, вже запізно. Я не можу звідси йти, має відбутися щось важливе, і я маю бути тут. Але ж завтра на роботу. І я йду. А хтось лишається. І я зневажаю себе за те, що йду. Застрибую в останній потяг метро і сідаю навпочіпки, повільно спливаючи по стінці. Жінки навпроти дивляться на мене своїми шкіряними куртками, яскравими напомадженими губами та високими підборами. Вони не знають, що відбувається в країні? У вагоні якийсь інший світ із паралельної реальності. «А як же далі?» — маячить у голові та сльози падають на картату куртку.
Фото: УНІАН / Андрій Глазков
Ілюзія про перемогу за один день виявилася крихкою та розбилася об вхідні двері орендованої квартири. Так для мене закінчився перший день зими, що нас змінила.
А потім був завтрашній день і наступні. І один із них був для того, щоб ми зустрілись очима, а згодом і серцями. У підземному переході на Майдані, на майстер-класі з традиційних народних танців, куди всі сходилися трохи зігрітися.
«Мою маму теж звати Олена, і вона теж працює з дітками, як і Ви, Оленко!»
Телефонами не обмінялися, Сашко його тоді й не мав, вкрали в Будинку профспілок.
Відтоді на Майдані я шукала Твої очі, дорогий мій Сашку з Кременецьких гір, мій Майдане, мій шляхетний Козаче.
Часто відповідав або починав розмову цитатами з віршів чи пісень. Саме Ти навчив мене так усвідомлено і гордо співати славень, тоді він став набагато більшим, ніж просто піснею. Твоє слово володіло надзвичайною енергією, Ти спокійно вмів прихилити співрозмовника на свій бік, навіть коли на початку погляди були протилежними.
Аромат свободи у моєму волоссі… Так пахли Твої руки, коли Ти повертався з Майдану. Так пахло наше прагнення бути вільними. В ті дні наша Свобода мала аромат паленої гуми. А коли вибухали гранати, можна було почути її голос.
У найзатишнішому куточку моєї пам’яті є мить. Ти тоді вчергове приїхав з дому на Майдан, а я приїхала туди після роботи. Ми міцно обійнялися. Потім у своїх пригорщах Ти простягнув мені велике червоне яблуко. І я взяла його. І тоді Твої очі засяяли. Згодом у подарованій книзі я прочитала, що то означало для Тебе. Те яблучко символізує Твоє кохання, яке я прийняла.
Над Майданом дощило. Ми підійшли до сцени та, прихилившись і тримаючись за руки, слухали чийсь спів. Ти казав, що дуже любиш дощ. Ми разом любили дощ і одне одного. Якась дівчинка з Майдану вкрила нас дощовиком. Підійшов сивочолий чоловік у літах і попросив дозволу сфотографувати. «Ось, Оленко, будемо з тобою в газеті…» Він знав того дідуся, Сашко взагалі знав дуже багатьох людей на Майдані. Це була єдина наша світлина, де ми ось так удвох. На, жаль, всі ці роки не знаю, де відшукати її, адже назву газети пригадати не можу.
Я майже не брала з собою фотоапарата на Майдан, маю лише цю дещицю світлин, що колись забігла зробити перед поїздкою до батьків на Різдво, аби показати їм.
І серед цих світлин мала бути одна найважливіша. Якось після Водохреща я попросила дозволу в Сашка сфотографувати його біля барикад на Грушевського. Він же відповів: «Кохана, зараз не треба, сфотографуєш мене тут після перемоги».
Приблизно через місяць після того я розклеювала на Майдані оголошення й опитувала людей, аби знайти свідків поранення, яке 18 лютого стало смертельним для Тебе. Не хотіла вірити в це і, як завжди, шукала Твої очі на Майдані. На бруківці Грушевського хтось поклав Твій великий портрет. Люди обрамили його сотнями свічок і квітів. Це було рівно на тому місці, де Ти казав сфотографувати тебе після перемоги, мій дорогий Сашку з Кременецьких гір, мій Майдане, моя Революціє гідності.
Джерело: hromadske.ua