Ніхто не знає, коли прозвучить той вирок, що переверне життя з ніг на голову. То як обухом по голові, – розпочав свою розповідь Петро. Чоловікові 28, тільки-но влаштувався на хорошу роботу, побудував міцні стосунки. Каже, якби хоча б щось могло натякати на цю хворобу, то може б і був час про це подумати. Та коли нічого про це не говорило, не свідчило і тільки формальна потреба у медичному огляді показала реальний стан справ – то це важко, – додає онкохворий.
“Мені потрібно було пройти медичний огляд, я такий час від часу проходжу бо вимагає робота. І коли я знову пішов в поліклініку, я й гадки не мав, що зі мною щось не так. Думав, 5 хвилин і діло з кінцями. Прибіг по аналізи, а на мене так глянули, я зразу відчув, що щось не так. А тоді мені все пояснили і почалися оці качелі, які тривають вже не один місяць”, – каже Петро.
Чоловіка направили в онкодиспансер. За його словами, першочерговий шок швидко змінився незрозумілим ступором. Каже, ноги самі ступали крок за кроком, в руках тримав папірець і просто йшов.
“Не зрозуміле відчуття. Враз кудись шок дівається, і появляється страх. Та не від того, що помреш, а що ще багато не встиг. Саме крокуючи в онкодиспансер, я зрозумів, як я багато не встиг і, що можу вже не встигнути. Ото роздирає зсередини більше, ніж розуміння колізій подальшого лікування і ходінь по муках”, – додає тернополянин.
В лікарні чоловік побачив довгий коридор, вщент заповнений пацієнтами. Голова його враз стала важкою від однієї лише думки, що всі ці люди можуть бути онкохворими. Адже там були і підлітки, які ще й близько життя не бачили, й дорослі та старенькі. Та не залежно від віку, всі хочуть жити. Побачена кількість людей, що топочуться біля кабінетів онкологів різного профілю, ще більше вразила Петра.
“Та то словами не передати. Поки ходиш вулицями міста і не потрапляєш у цей заклад, здається, що та проблема десь далеко. Де б я міг подумати, що тут так багато людей в один день збираються. Там було більше, ніж в черзі до магазинів чи до стоматолога. Уявляєте?”, – ділиться емоціями чоловік.
Після того як діагноз підтвердився, чоловік почав інтенстивне лікування. Каже, важко більше морально, бо всюди натикаєшся на погляди людей, бо зміни видимі й зовні, на нестачу коштів і постійний пошук препаратів.
“Наше суспільство ще не зовсім навчилося сприймати людей з різними захворюваннями. Вони не зовсім вміють реагувати на людей чи то з онко, чи з іншими вадами здоров’я. То помітно у погляді, інколи у недоречних порадах чи фразах. А найгірше, що бачачи страждання та “інше” життя, вони так і не починають цінувати того, що мають.
Знаєте, а я ж також не помічав. А тепер… Якщо ще спочатку я кинув всі свої сили на боротьбу з недугою, то зараз я вже цим не займаюся. Так, я продовжую лікуванння, та своє життя, мету свого життя я визначив іншою. Зараз я борюся за те, щоб спробувати та зробити те, що хотів, але не робив. У моєму житті немає більше місця роздумам і ваганням – я просто це роблю. Ось цим я зайнятий – реалізацією свого життя. І якщо я подолаю рак, добре. А якщо ні – значить так має бути. Але до того часу я проживу так, наче рік за десять”, – промовив Петро на завершення розмови.
Життя – то дар. Тож бережіть його.