Сьогодні двоє тернопільських письменників Віктор Янкевич і Юрій Матевощук боронять Україну на фронті. У 2016 році рядовим бійцем пішов на фронт наш спілчанин Олександр Вільчинський. Згодом йому написалась книжка «В степу під Авдіївкою». Перед нею були інші – пророчі видання. Але про все за порядком.
«Усі чекали глобального потепління, а тут раптом почалося це… Зими ставали все довшими, а люди злішими, аж поки всі ми не дійшли крайньої межі, стали над прірвою самознищення і зрозуміли, що треба просто набратися терпіння і якось жити далі», – саме таким суспільним діагнозом починається роман у жанрі антиутопії «Льодовик» Олександра Вільчинського. Спокійне художнє слово, слово, що не дратує – наразі рідкість. Письменник пропонує читачеві уявити ситуацію, коли під тиском зовнішніх обставин, наприклад, глобального льодовикового катаклізму планети, життя людей, ні, не припиняється, а навпаки… у дечому змінюється на краще… Роман – свого роду імпровізація, процес досягнення мети, коли у читача виникають асоціації та відчуття різного рівня абстрагування: від предметної ситуації до філософських категорій. Це роман-застереження: що було б, якби раптом підтвердилася одна з наукових гіпотез про початок нового льодовикового періоду. Пазли конструкції форми у письменника розмаїті: це і таке собі відтворення минулого, коли хтось блукає серед руїн, або в лабіринтах часу та історії, а хтось – у паралелях світлих і гірких думок про роки дитинства та юності, коли був щасливий, тому проживає їх знову й знову й міркуючи філософськи, думає про ці роки, як про ласку Бога часу Хроноса. Текст роману «Льодовик» просякнутий гумором, присмаченим легеньким сарказмом, а деколи й прямою сатирою, і це, можливо, один із найпринадніших елементів твору. Читабельність роману від цього мовного факту стрімко зростає.
«У степу під Авдіївкою». Роман про російсько-українську війну. Відправний топонім, довкола якого збудовано сюжет – місто Авдіївка, що розташоване за 13 км на північ від Донецька. Від 2014 року і дотепер – прифронтова зона постійних обстрілів, де гинуть військові та мирні жителі. Деякий час там, у цій зоні, перебував письменник Олександр Вільчинський… Ще ніхто не відмінив єдності форми і змісту, іншими словами, дотепер важливим залишається не тільки про ЩО говориться, але й ЯК. Проте у нашому романі саме ЩО, сливе документально усвідомлене, живе власним життям. Книжку робить сильною саме її негаласлива відкритість. Боєць з позивним Луїс (у цивільному житті працівник архіву Роман Данилюк) – напевне, образ збірний. Він і його бойові побратими живуть поряд із ворогом у кризовому часі. Без моралізаторства й критичного пафосу Олександр Вільчинський змальовує атмосферу буденності смерті – цей український апокаліпсис, де жити – це насправді очікувати смерть. Досвід подолання страху як окремою людиною, так і людською спільнотою, гадаю, є найважливішим сенсом роману. Стилістичною домінантою авторського наративу є аскетизм. Саме з огляду на це у романі відсутні патетичні метафори, поетичні епітети й вибагливі порівняння. Ця проза є зразком суцільного мінімалізму, коли значень більше, ніж слів. Увага до деталі, уміння зауважити ніби й не дуже помітні подробиці, надає текстові особливих ознак довіри до авторської інтонації. У світовій літературі чимало прикладів, коли особиста військова біографія переплетена з національною трагедією. Це проблеми загальнолюдські. Письменник ще по гарячих слідах подій, яких був учасником, прагне зберегти їх. Фрагменти, погляди, перебіг думок, пам’ять про загиблих і про тих, кому пощастило вижити – зафіксувати для сучасників, для нащадків, для дослідників, які прийдуть опісля. Адже over time everything changes – з часом все змінюється, але факти – ніколи!
Роман-спогад «Інші двері» репрезентує Олександра Вільчинського як прихильника зміненої реальності, яка в романі отримує можливість автономного існування. Прозаїк – майстер психологічної стенографії потаємних кутків душ своїх героїв, але його психологізм не завжди очевидний, його ще треба помітити й виловити! Отже, перед нами, один день із життя колись великої родини. До Марії в село приїздить син Алік, в цьому ж в селі живе її племінник Валентій, і вони проводять цей один день разом – оце й вся лінійна канва сюжету, основу якої становлять спогади. Елементи згадування/пригадування – головна й вельми важлива складова тексту. Очевидно, що минуле ми не можемо перезаписати. Що саме згадує письменник і що його пам’яттю відбувається, коли він згадує? Американська дослідниця пам’яті Елізабет Лофтус у своїх працях говорить, що мозок відтворює спогади, подібно до того, як актори кожного разу відтворюють вивчену з режисером на репетиціях постановку. Кожного разу це інша вистава. У такий спосіб ми кожного разу збираємо заново події минулого. Збираючи, ніби перезаписуємо їх. Автор докладає зусиль, щоб керувати уявою читача. Навіть якщо він занурюється в минуле, все одно присутні моменти ігрової дії, концентрації, певного стискання часу або ж навпаки – розщеплення. Все це є кропіткою роботою письменника з часом та простором. Текст роману насичений внутрішніми монологами, що безпосередньо фіксують роздуми, переживання, почуття, зовнішні враження, відчуття усвідомлених та неусвідомлених настроїв, інтуїтивних осяянь, перепущених через пам´ять персонажів, переважно, головних, але й супутніх – «мертвих, живих і ненароджених». Змінюється погляд на речі, що наповнюють твоє життя, – складність стає звичкою, яка, в свою чергу, може колись несподівано врятувати. Звісно, якщо ти цього захочеш… Життя – найекзотичніший жанр з усіх можливих романних форм, робить висновок письменник, а за ним і читач.
Автор: Тетяна Дігай, український літературний критик, переможниця конкурсу читацьких рецензій конкурсу “Книжка року БіБіСі-2007”