Щороку у третю неділю червня ввесь світ відзначає День батька. Свято є важливим і визнаним, оскільки підтримує родинне тепло та повагу до сімейних цінностей. Проте, для українців воно відчувається дещо по-іншому. Внаслідок війни багато дітей втратили своїх батьків, так само як і батьки втратили дітей. У когось рана ще зовсім свіжа, а хтось ходить із гіркотою в серці майже 10 років.
Володимир Голоднюк – громадський діяч, волонтер, активіст і координатор громадської організації «Штаб Національного Спротиву Збаразького району». Він втратив свого сина Устима під час Революції Гідності. Чоловік і сам був учасником подій на Майдані Незалежності. Останній раз він приїхав туди 19 лютого забрати сина додому, на що хлопець не погодився. Наступного дня Устим загинув.
Зараз чоловік активно займається волонтерством та громадською діяльністю: допомагає військовим на передовій та утримує музей російсько-української війни. Детальніше про свою роботу, сина та війну він розповів “Файному місту“.
Розкажіть про свою діяльність: чим саме займаєтесь і як давно
Волонтерством займаюся з 2014 року. Тоді я ще працював у районні державній адміністрації. На той час головою адміністрації був покійний Герой Юрій Горайський. Одного разу він покликав до себе і сказав: «Треба допомагати хлопцям, бо на фронті проблеми серйозні, а допомогти нема кому. Ти в тому більш-менш розбираєшся». Отак і почалася волонтерська діяльність.
Спочатку купляли абсолютно все, бо на той час, у 2014-2015-му, не було майже нічого. Шили форму, взуття, купували амуніцію, спальники та тепловізори. Згодом поступово переключилися на те, чого бракувало в армії з появою забезпечення. На даний момент ми намагаємось закрити ті питання і проблеми, які виникають поступово.
Зважаючи на складну ситуацію на Херсонщині, чи переспрямовуєте ви свою діяльність на допомогу постраждалим від руйнування Каховської ГЕС?
Ми не займаємось соціальними проблемами. Це не тому, що ми не хочемо. У нас невеличкий колектив і, відповідно, потужності наші невеликі. Якщо ми будемо займатися всім, то це означає те, що ми будемо займатися нічим. Найбільший ефект виникає тоді, коли ти знаєш, що ти робиш і не розпорошуєш свої сили. Є багато соціальних служб та громадських організацій, які займаються соціальними проєктами. На мою думку, вони з цим впораються.
Кожна наша поїздка виходить від 15 до 30 тисяч доларів. Ми займаємось тільки тим, за допомогою чого можна перемогти. Іншими словами, це те, що дає перевагу над ворогом. А зараз у нас йде війна XXI століття, на якій потрібні новітні технології: квадрокоптери, антидронні рушниці тощо. Це потрібно в першу чергу.
Музей, до створення якого ви безпосередньо причетні, був вашою ідеєю та проєктом?
Це була вимога часу. За роки своєї діяльності ми поназвозили дуже багато артефактів, експонатів та свідчень російської агресії проти України. Згодом приміщення у нас забрали та продали. Коли я звернувся до людей, причетних до продажу, то вони заявили, що ми можемо купити приміщення на загальних засадах, як і будь-хто інший. Тобто волонтери мали витратити гроші, які зібрали люди, на приміщення?
Опісля я звернувся до органів влади із проханням виділити нам приміщення. На жаль, місця, яке б цілком та повністю відповідало нашим вимогам, не було. Але оскільки це мав бути музей, то все-таки вдалося знайти те, що нам потрібно. Так я вирішив «звалити» на себе ще й музейну діяльність, що також дуже складно, тому що починати все з нуля – це важко. Але ми працюєм зараз. Паралельно також виховуємо молодь на заняттях з патріотичного виховання. Поступово куємо разом перемогу.
Наскільки сильно, на вашу думку, на Збаражчині розвинена волонтерська діяльність?
Волонтерська діяльність у нас є. Ми маємо кілька волонтерських організацій, не можу сказати скільки, але, приблизно 5 точно є. Це дуже приємно і дуже повчально для інших громад, які цього не мають. Є громади, які не мають волонтерських організацій, а у нас їх багато. Вони не працюють разом, що сумно, але все одно працюють.
У чому зараз найбільша потреба на фронті?
В усьому. Нам потрібне новітнє озброєння. Не радянське, яке нам дісталося у спадок, тому що армія ворога воює такою самою зброєю. І ця армія більша в кілька раз від нашої. Ми можемо перемогти тільки новітньою зброєю, яка відрізняється і яка значно якісно краща ніж та, якою воює російська армія. Нам потрібне озброєння НАТО. Якби нам зараз Європа на давала боєприпасів, то ми би вже не мали чим стріляти.
Нам пора вже самим виробляти боєприпаси та ракети, робити безпілотники.
Трагедію, які сталася на Херсонщині, недостатньо визнали у світі, а натомість ООН в той день привітала усіх із днем російської мови. Як ви вважаєте, яка причина цього замовчування?
Європа не зобов’язана піклуватися про Україну. Ми не є членом Євросоюзу і вони не зобов’язані нас леліяти та захищати. Це повинна робити наша країна.
Ворог відчув нашу слабкість й неготовність чинити опір. Як наслідок маємо такі дії. Маємо Бучу, Ірпінь і багато всього іншого. Якби ми були сильні – ворог би сюди не прийшов. От в чому проблема. Європа нам нічого не зобов’язана, повірте. Вони стурбовані, я розумію, але це наші проблеми. Ми повинні бити ворога, повині бути сильними, повинні любити Україну.
Як би ваш син відреагував на те, що зараз відбувається в Україні?
Мені важко говорити про те, що було б. Я знаю, що мій син не стояв би осторонь. Це однозначно. Він би боровся. І він був би на фронті. Цей хлопчик народився в вільній країні і мріяв про вільну країну. Мріяв про сильну країну, про європейську державу. Тому він і вийшов на Майдан.
Я думаю, що він би боровся за цю державу, як в принципі і ті небайдужі, котрі боряться зараз: одні на фронті, а інші їм допомагають. Це є спільна боротьба. Ми усі віримо в перемогу, і вона обов’язково буде, тільки за це Україна заплатить дуже велику ціну.
Фото з Фейсбуку
Читайте також: “Я не дам ворогу диктувати свої умови”: історія бойового медика батальйону з Тернопільщини
Записала Ірина Канюка