Ірина Левків пропрацювала касиром у гральному закладі кілька років. Каже, бачила багато… Картина настільки була жахлива, що жінці іноді хотілося осліпнути. Але система працювала, поглинала все більше і більше людських душ.
“Я прийшла працювати в цю сферу, бо влаштовував графік – це раз, а по-друге, зарплата на той час була досить гідною. Проте тепер шкодую, що не пішла з тієї сфери набагато раніше. Те, що сидить у моїй голові, завжди спливає, як тільки бачу молодих людей, що вештаються без діла. Відчуття таке, що їм треба допомогти вже і негайно, але ж самі розумієте, всіх не спасти та і чи хочуть вони цього. Бо, запам’ятайте, таких людей без їхнього бажання ніколи і ні за яких обставин ви не витягнете, якщо вони цього самі не захочуть”, – розповідає Ірина.
Робочий день жінки розпочинався звично – з прийняття каси. Коштів, за словами тернополянки, залишали у закладі чимало. Бувало, коли людина наче б то була близькою і могла просто забрати гроші і піти, вона ще більше програвала. В голові ігроманів ніби відключався здоровий глузд, бо включався азарт.
“Я бачила не раз, як на моніторі красувалася кругленька сума, у десятки раз більша, ніж та, що вложив гравець. Але вони ніколи не зупинялися, не вставали і не йшли з грішми. У їх голові постійно крутилося “От дойду до цієї цифри і вже точно зніму”. Та вони ніколи не доходили до цієї цифри, сума на табло лише падала і падала, і вже ніколи не піднімалася навіть до тієї позначки, що була максимальною ще кілька хвилин тому”, – додає Ірина.
Коли на моніторі висвічувався нуль, клієнти ігрових закладів знову підходили до касира і виймали з гамця все нові і нові купюри. І так, допоки не почне у кишені гуляти вітер.
“Бувало, що навіть пропонували речі, лиш би тільки пограти ще 5 хвилин. Але ми цим ніколи не займалися, – каже жінка, – тільки готівка. Але вони завжди самі знахоходили, де позбутися цінностей і речей, аби отримати гроші. Навіть, якщо це були копійки, порівняно з варістю відданого. Їх це не зупиняло ніколи.”
Зі ста клієнтів – один-два були такими, які приходили, програвали 10-20 гривень, зупинялися і більше ніколи не приходили. Проте, це було вкрай рідко. Більшість навіть із таких людей поверталися, а згодом все частіше і частіше.
“Людей захоплює азарт. Хтось вбиває просто час, хтось забуває тут про проблеми, а хтось свято вірить і намагається відіграти те, що тут залишив за весь той час, поки грав. Але цього ніколи не ставалося. Навіть, якщо і вигравали куш, то потім же його і програвали – у моєму закладі чи іншому, того ж дня чи наступного, але програвали. Замкнуте коло – поки сиділи у закладі, проблеми не вирішувалися, а гроші втрачалися, проблеми додавалися”, – роздумує касир.
Жінка розповіла, що гравцями були не лише чоловіки та хлопці, а навіть і жінки. Не зупиняло ніщо і ніхто, коли в голові “крутився барабанчик зі спінами”.
“Спіни – то такі виграшні символи у багатьох інтерактивних іграх. Коли вони випадали, то завжди був або великий виграш, або додаткові ходи. Але суть одна – це завжди круто, коли вони випадали. Грали всі – від 18 і вище, чоловіки і жінки. Та прірва затягувала всіх. Видертеся звідти вдалося одиницям. Переважно тим, за ким стояв надійний тил, кого сильно любили. Настільки, що ладні були пройти пекло. Бо то пекло, повірте мені”, – переконана Ірина.
За роки роботи, – каже Ірина, – повз неї пронеслося багато доль. На жаль, не завжди ці історії закінчувалися хеппі-ендом. Було навіть, що і калічили за борги. Бо, як розповіла касир, ігромани часто ставали клієнтами тих, хто надавав гроші в кредит. Повернути ці кошти, звісно, вони ніколи не повертали. І бувало, що при розбірках люди отримували важкі травми.
“Вони приходили в костюмах, мали родини, а вже зовсім за невеликий проміжок часу їх було не впізнати. Сутулі попрошайки, обручки яких давним давно у ломбардах, а автомобілі як не продані, то забрані за борги. Ця “хвороба” косила всіх. Страшно бачити, коли людина знедолена, але ще страшніше бачити ту антиеволюцію. Коли на твоїх очах їхня свічка згасала і вони ставали тінями.
Важко, повірте, не тільки родині, а й самим ігроманам. Ви ж дихаєте, не можете не дихати, от так і їм здається, що вони не можуть не грати. І навчитися їм не дихати – скільком вдасться? Вірно, одиницям, практично нікому. Лише тим, поруч яких будуть люди, які вдихатимуть у них це життя, коли їм треба завмерти. Тому, так само, як людина хворіє на грип, так же вона хворіє й цією грою. І так же, як ви не сварите тих, у кого температура, ви не повинні сварити ігроманів. Важко, буде важко. Але то вже питання до вас…”, – каже тернополянка.
Обговорення