Випускниця Тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка Ірина захищає Україну від російських окупантів. Військова на псевдо «Ластівка» – військовослужбовець батальйону імені Тараса Бобанича окремої механізованої бригади ЗСУ. Вона — навідник розрахунку гармати М119, пише Файне місто.
Як зазначив нашим журналістам доцент кафедри історії України та археології ТНПУ ім. В. Гнатюка Володимир Кіцак, Ірина навчалась на спеціальності “Історія”. Вела свою активну діяльність ще з часів університету.
Таких студентів мало. Вона дуже активна і свідома. З юності була у “Правому секторі”, організовувала заходи, від першого курсу постійно приходила плести маскувальну сітку. Дуже розумна дівчина, завжди гарно вчилась, була в мене на археологічній практиці, тоді викопували поселення часів Київської Русі в Кордишеві. А ввечері біля вогнища завжди співала, знала багато козацьких пісень та пісень УПА. Унікальний голос і унікальний розум, – розповів Володимир Кіцак.
Ірина мужньо бореться за Україну
Як пише медіа “АрміяInform“, разом зі своїм артилерійським підрозділом «Ластівка» нині підтримує вогнем піхотинців і штурмовиків, які обороняють Бахмут. Вона розповіла про свою роль в команді артилеристів, про вогневі завдання, про артилерійські й життєві орієнтири, про життя на війні та свій бойовий колектив.
Про роботу навідника гармати
— Я — навідник розрахунку гармати. Також можу виконувати інші обов’язки в своєму артпідрозділі. Тож служу Україні як артилерист. Робота навідника — це насамперед орієнтування гармати, визначення ОТН — основної точки наведення. Зараз ми працюємо з коліматорними пристроями для наведення гаубиць. Після виконання орієнтування чекаємо на інформацію про ціль. Отримуємо необхідні дані й далі я працюю з прицілом гармати. Виставляю дальність та кут, наводжуся на ОТН. Це все. Далі роблю постріл.
Про вогневі завдання
— У цьому районі на Бахмутському напрямку висока інтенсивність роботи артилерії. Завдання бувають різні. Якщо наша аеророзвідка виявляє ворожу позицію чи техніку, то ми працюємо по них.
Прикриваємо вогнем нашу піхоту, яка заходить або виходить з позицій. Думаю, що це найважливіше завдання. Від твоєї праці залежать життя людей. Коли добре вдається їх прикрити, коли вони потім дякують за це — це неймовірні відчуття. Часто наша піхота надає нам оперативну інформацію про цілі. Це позиції та ворожа техніка, яка їх обстрілює. І від твоєї влучності залежать життя твоїх побратимів. Це велике подвійне щастя – коли вдається знищити окупанта і зберегти життя наших піхотинців.
Про артилерійські й життєві орієнтири
— За освітою я викладач суспільних дисциплін. Тут багато думаю, намагаюся осмислити всякі речі. Так ось, робота навідника мені нагадує певні світоглядні моменти. Час від часу нам треба наново орієнтувати гармату на бусоль або на сонце. Гармата робить багато пострілів і може зміститися. Тож це необхідно зробити, аби забезпечити точність прицілювання. Вважаю, що нам так само в житті треба шукати правильний орієнтир, щоб стояти твердо. Необхідно знайти цей людський ОТН, правильний орієнтир, від якого вимірюватиметься все інше, цінності, принципи. Це для того, аби й в житті досягати цілей. Ось така життєва філософія від артилеристів. Тому всім бажаю знайти правильні орієнтири в нашому світі.
Про життя на війні
— Мені подобається бути тут. Я в цивільному житті завжди була активною людиною. Ми проводили вишкільні табори. Ходили на 10 днів у гори, жили в наметах. Це були великі пригоди й брати участь в них набагато краще, ніж споживацьке розслаблене життя.
А сьогодні у нас ще одна дуже серйозна важлива життєва пригода, яку варто прожити, прожити до кінця. І я не могла бути осторонь. На початку широкомасштабного вторгнення я вдома займалася забезпеченням нашого, тоді ще добровольчого формування. Я розуміла, що від моєї роботи також залежить багато. Але бути фізично на великій відстані від побратимів та друзів і спати вдома мені було важко. Тому ночувати в полі легше морально. Бо ти знаєш, що ти робиш щось важливе, береш участь в цьому всьому. Ти бачиш все на власні очі, носиш бронежилет. І ти розумієш, що ти береш участь в цій великій битві.
І ще мені здається, що тут в лісі, коли ми сидимо, п’ємо каву, зварену на вогні, сміємося, про різні речі говоримо, про високе чи просте людське, це більш справжнє життя, аніж життя великих мегаполісів. Ми живемо по-справжньому, радіємо сонцю, кожному дню. Кожний наш день – це свято життя. Ми прокидаємося, ми живі, ми маємо друзів коло себе, ми маємо рідних, які нас чекають. Маємо наші сім’ї, маємо любов між собою. Це щастя. Ми маємо вільну країну. І воюємо, щоб вона була вільною до кінця. Це гарно. Ми живемо змістовно. Живемо сенсом, а не просто так ганяємося за якимись задоволеннями. Тому я щаслива, що я тут.
Про свій бойовий колектив
— Я, мабуть, не була б в армії, якби не Добровольчий Український Корпус «Правий сектор». Це моя побратимська сім’я. Я — християнка. Коли я прийшла в ДУК «ПС», я знайшла там справжню любов і справжню жертовність — один задля одного. Ми могли бути з моїми побратимами мало знайомі, але я мала впевненість в них. Вони для мене на все готові, а я для них. Це щастя, мати таку справжню дружбу, справжнє побратимство. Це я дуже ціную. Ми виросли в цілу бригаду. І намагаємося ці цінності, це побратимство поширювати далі. Це дуже важливо в такий момент. І це дає ефективність в бойовій роботі, коли стосунки між людьми є такі ґрунтовні, справжні й братерські.
Читайте також: Родичам загиблих військових з Бережанщини вручили нагороди бійців