“Чи знаєте ви, що таке жити і час від часу рахувати, скільки було б вже дитині. Вашій дитині, тій, яку ви не народили. Думаю, жінки, які пройшли через такий же крок, мене зрозуміють. Знаю, знайдуться й ті, що осудять. Та хочу сказати одне, колись і я була на вашому місці, і так же зі сторони дивилася з призирством на тих, хто вбиває у собі життя. Була… А зараз я – одна із “них”. Тому не судіть, і не судимі будете”, – розпочала свою історію Оля.
Якщо б хтось сказав, що так все буде, не повірила б. Жінка каже, що готова була б руку на відсіч дати, але б не повірила. Та життя таке – воно вчить і показує, що ми лиш люди.
Той день я не забуду ніколи. Кожна хвилина мого життя, то життя з тим відчуттям, коли твоя мрія збулася, але ти не маєш права на неї надалі. Говорити про причини… Вони просто були, повірте. Але той момент, коли я ловилася за кожне слово тієї людини і вишукувала бодай щось, що дозволить мені народити… Не пролунало. Не дали, не дозволили. Але, що тут говорити, гріх і на мені. Допустила. Я могла повірити швидше, що метеорит впаде на землю, ніж в те, що мені саме від цієї людини доведеться робити…”, – важко зітхаючи, продовжує розповідь жінка.
Довгий коридор, він виглядав набагато довшим, аніж був. І жінки, вагітні жінки, які радіють. А ще, картини з малюками. Жінка вдивлялася у кожну із них. Здавалося, що от от і голова розірветься, а серце стиснеться настільки, що кров по ньому більше не пробіжить. Пані Оля пригадує, як відкрилися двері і почулося “Заходьте”. Ватними ногами вона переступила поріг кабінету.
“Я не зовсім пам’ятаю, як зайшла. Мабуть, мені було погано, бо навіть лікар мене запитала: “Дитино, а тобі точно до нас за цим?”. Подих настільки скувало, що не могла навіть вдихнути. Ноги відмовляли і я впала на крісло. Потім мені сказали, що лікарка, яка мала ті таблетки, затримується, і щоб я почекала ще в коридорі. І я вийшла”, – каже пані Оля.
Коли жінка вийшла в коридор і зачинила за собою двері, вона оглянулася. І ті картини, і ті жінки, і той самоосуд, і те відчуття, що вона от от має вбити своє дитя… Пані Оля рушила до виходу. Постоявши 5 хвилин біля центрального входу, вона знову змогла вдихнути повітря без фізичного болю у грудях. Жінка настільки не хотіла йти на той крок, що її тіло скам’яніло від усвідомлення того, що з нею у ту мить відбувалося і ще має статися.
“Я йшла, йшла. Вже далеко відійшла від тої будівлі. А тоді сіла на зупинці. Я плакала. Я так хотіла, але розуміла, що не можу, що немає як. На годиннику була 11:45. Лікарка працювала до 12:00. І я знала, або я зараз повернуся туди, або… А що потім? Двоє маленьких діток і хвора лежача мати. Чоловіку не до мене, та і не до дітей. Що я робитиму. Не так просто, повірте. І я повернулася”.
Все, що запам’яталося жінці, коли вона вийшла з того кабінету і вже поверталася додому, то “червоний” на світлофорі. А решта – як в тумані. Пройшли роки, але…
“Тоді моє життя зупинилося на тому червоному. Воно так більше і не засвітилося “зеленим”. Кожен день я повертаюся у минуле. На лінії мого життя тепер завжди горить “червоний””, – сказала тернополянка і з її очей покотилися сльози.