Про родину Бальчос знають не лише у селі Залісці Шумського району, а й далеко за межами України. Історія подружжя Володимира та Любові розпочалося багато років тому. Як сьогодні, так і завтра, так і в далекому майбутньому вона матиме своє безкінечне продовження – у дітях. А їх у цій сім’ї 18.
Розпочалася історія у далекому 2003 році, коли родину спіткало важке випробування. Тоді Любов та Володимир Бальчоси дали Богу обітницю – якщо їхня дитина житиме, вони обов’язково зроблять для цього світу щось дуже хороше.
“У 2001 році в нас народилася донечка Ліночка. У дитинки була вада серця. Коли їй виповнилося два рочки, через хворобу дитину почало судомити, вона задихалася й синіла. Лікарі сказали, що потрібна операція, яку ми згодом і зробили у Києві. Важкий був час. Саме тоді ми з чоловіком пообіцяли Богу, що якщо спасе нашу дитину, то ми зробимо для цього світу все, що зробимо добру справу. Операція пройшла благополучно”, – розвідає Любов Бальчос.
Про обітницю подружжя не забувало. І добра справа сама знайшла їх. Родичі по чоловіковій лінії запропонували Любові та Володимиру створити будинок сімейного типу. Матеріальну допомогу гарантували. Тож, родина подумавши, прийняла рішення – підшукала будівлю та звернулися у служби.
“Ми викупили дитячий будинок, який був у занедбаному стані. Довели його до пуття, коштами нам помогли благодійники церков з-за кордону. Нам дуже допомогли і підтримали. 21 листопада 2006 року був створений дитячий будинок сімейного типу”.
Пролунав дзвінок від працівників соціальної служби. Родині повідомили про діток, які можуть стати їхніми. І тут, звичайно, доля вже підготувала для жінки неочікуваний сюрприз.
“Ще задовго до цього всього, ще навіть коли мови не було про сторення дитячого будинку, одного разу мене попросили завезти у лікарню сусідську дитину. Я не відмовила. Зі мною тоді ще поїхав мій рідний син. У лікарні в одній із палат лежав хлопчик. Він був десь на рік старший за мою Ліночку. Я поцікавилася, а мені відповіли, що віднята у мами дитина. Я взяла на ручки його, ті оченята. Звали його Вітальчик. А мій син тоді вигукнув: “Мамко, а давайте візьмемо його!”. Та я ж розуміла, що то не так просто, що цей хлопчик буде йти дальше, в інші заклади. Та й так забрала свого сина і поїхала додому.
І от 2-3 роки потому, коли вже ми створили будинок, нам повідомили про чотирьох дітей. Ми їхали в машині вже знайомитися, коли я згадала за Вітальчика. І сказала, що знаю, кого хочу забрати додому. Почала переглядати списки дітей, як раптом побачила знайоме ім’я, бо прізвища не знала. Він, той мій хлопчик, був у цьому списку. Серцем відчула. Більше скажу, Вітальчик виявився однією із тих чотирьох дітей, про яких нам повідомили соцпрацівники. Доля… Він чекав на мене, а я знала, що він буде мій. Мене зустріли ті ж оченята”, – пригадує Любов Григорівна.
Так день за днем родина зміцнювалася, збільшувалася. Та, на жаль, побачити як ростуть діти судилося не всім. Так сталося, що чоловік пані Люби ось вже 10 років як пішов у засвіти. Жінка важко переживала втрату. Та зламатися їй не дали діти. І рік потому, вже будучи без свого Володимира, прийняла ще 5 дітей. Усміхаючись, пані Любов зізналася, що готова взяти ще двох.
“Не боюся нічого. Я люблю життя, люблю дітей. Їх у мене 18. І всі вони мої, рідні. Чоловіка немає вже 10 років. Та хіба я можу здатися, хіба у мене можуть опуститися руки, коли у мене така потужна підтримка. Заради них я жила, живу і житиму.
Я думала, що раз я одна, то мені не дадуть. Але якось мене спитали: “Є два хлопчики – забереш?”. А я що, звісно, заберу. Це був 2012 рік. А потім ще трьох дітех. Самому меншому було 1 рік і 8 місяців, як я його забрала до себе. Зараз йому вже 6 років. Я б іще двох прийняла”, – радіючи, додає пані Любов.
Мамочкою Любов Григорівна стала для всіх діток. Вони з трепетом і величезною вдячністю за доброту і віддане серцем тепло дякують їй щодня. Немає такої днини, коли б чи то на телефон, чи то на аркуші паперу пані Люба не отримала повідомлення від дітей із щирими словами любові. Зі всіма своїми успіхами, досягненнями хлопці та дівчата діляться з мамою. Вона завжди у їхньому житті, а вони – у її серці.
На сьогодні деякі із дітей вже одружилися, народили своїх малюків, а хтось ще тільки при надії. Розлетілися по світу. Та як тільки випадає нагода, діти, немов пташенята, злітаються до рідного гнізда. І за столом їм місця мало, та ніколи не буває тісно…
“Наша Любов Григорівна – то є людина-приклад. Вона не боїться жодних життєвих труднощів. Ця жінка – мама з великої літери. Коли б ми туди не заітали, там ідеальний порядок. Там такий порядок… Діти виховані, доглянуті. Всім би бути такими матерями, тоді б діти горя не знали”, – ділиться своєю думкою про родину Бальчос голова сільської ради села Залісці Анатолій Вінічук.
Нещодавно Любов Григорівна святкувала свій день народження. Жінці виповнився 51 рік.
Людмила Маліброда
