Тернопільщина та вся журналістська спільнота у невимовній скорботі. У запекло у бою з окупантами загинув журналіст, безстрашний мандрівник, пластун, командир протитанкового відділення Віталій Дерех. Сумну звістку повідомив Назар Зелінка на Фейсбук-сторінці.
Віталій на вперше пішов захищати Україну. Він пройшов Майдан, витягував поранених з Інститутської в Києві. З 2014 року декілька років воював на Донбасі. 24 лютого пішов знову боротися за Україну. Вчора, 28 травня, в самому пеклі цієї війни загинув
Віталій Дерех… не зрадив своїх присяг… тихо спи, без тривог, друже Сало
Дерех – легенда Пласту, журналіст, безстрашний мандрівник та філософ. З 6 років і до загибелі активний в Пласт – український скаутинг. Пластун-скоб. Співзасновник та виховник в пластовому курені ч.77 імені Івана Гавдиди. Лицар куреня Орден Залізної Остроги. Пройшов Майдан, витягував поранених з Інститутської, з 2014 року декілька років воював на Донбасі захищаючи Україну. 24 лютого пішов знову захищати Україну. Спалив не одного русского танка і купу іншої техніки. Був командиром протитанкового відділення. Вчора в самому пеклі цієї війни загинув ….Важко коли йдуть близькі друзі… друзі з яким ти виростав… з 2000 року разом пластували … таборували … мандрували …дуркували … друзі з якими мільйон божевільних історій … Передавай вітання Вітьку… дивіться за нами вдвох згори будь ласка …Пам‘ятаємо! Вічна пам‘ять тобі друже! Тихо спи, без тривог… – пише Назар.
Віталій – пластун, яким пишаються всі скаути
Пластун Юрій Юзич зазначає, що 34-річного Віталія вбили під Попасною. Скаут з болем згадує, що прожив разом з загиблим.
Я знав його більшість його життя, ще коли він був юнаком гуртка «Сірі воки». До цього ж гуртка належав і Герой України (посмертно) Viktor Gurniak, який загинув на Луганщині у 2014 році. Віталій і Віктор обоє починали пластувати у 29 курені імені Ю. Старосольського. Разом створили новий курінь у Тернополі – 77-й ім. І. Гавдиди. Віктор був курінним, а Віталій – курінним писарем (див. на фото – воно авторства Гурняка), – пише Юрій.
Віталій у 16 років став учасником Помаранчевої революції, славного маршу сумських студентів на Київ (тоді їх побили і заарештували). Під час Революції Гідності – знову серед перших. 20 лютого 2014 року витягував поранених на вулиці Інститутській, повзаючи з медичними ношами «по-пластунськи» у першій лінії.
Міг стати відомим режисером чи письменником, але обрав військову справу
«Сало» (юнацьке пластове псевло Віталія) міг одинаково стати визначним фотографом, режисером, журналістом чи письменником. Але його не цікавили гроші. Можливо тому став сапером, розвідником та штурмовиком. З дитинства цікавився саперною справою.
Пригадую, як шукав і купляв для нього спеціальну літературу щодо теорії і практки застосування вибухових речовин. Від «кухонної книги» до методичних посібників МВС.
Сказати, що Віталій був креативним це не сказати нічого. Пригадую, як в одному обласному центрі комунальники довго не забирали центральну ялинку. Не помагали ніякі нагадування (а йому, працівнку комунальної структури, чомусь залежало щоб її прибрали). Одного ранку запустив фейк, який моментально розлетівся в місцевій пресі та потрапив на центральні ЗМІ. Що ялинку підпалили. Новина була з картинкою… Того ж дня ту ялинку комунальники зняли, – згадує Юрій.
Віталія знають як людину, котра могла одразу побачити те, що не помічали інші. Він говорив коротко, але так, що жити хотілось. Місцями це виглядало похмуро, але завжди по суті. В ньому було щось від британської аристократії та барона Мюнхаузена водночас, яким не сиділось в дома. Ну і ще трохи від його пластових вихованців: Андрій Буда та Микола Бігус.
Невибагливий в житті – міг місяцями жити зимою в неопалюваній домівці (палити дровами) без водопроводу, вмиваючись лише холодною водою. Одягався охайно і чисто, хоч при його стилю життя це точно було не просто. При цьому був крутим естетом, любив екстравагантний одяг із, наприклад, метеликом на шиї включно. Свої фото робив переважно для себе. Із своїх легендарних мандрівок туди, куди ніхто й не подумає ходити, – зазначає Юзич.
Захищав Україну в 2014-му, не залишився осторонь і в 2022-му
Весною 2014 одним із перших пішов добровольцем захищати Донеччину. Був командиром першого відділення першої роти цього легендарного батальйону. Здобув ступінь молодшого сержанта. Його відзначили державним орденом “За мужність” ІІІ ступеня, Пластовим Бронзовим хрестом за геройський чин (врятування життя).
У лютому 2022 року знову на передовій. Брав участь в боях за Київ, вступив до Перша Окрема Бригада Спеціального Призначення ім. Івана Богуна. Керував розрахунком протитанкових засобів, з яким ліквідував не одну одиницю ворожої техніки та особового складу. 28 травня його не стало…
Студія “Файне місто” висловлює щирі співчуття рідним, друзям, близьким і побратимам Віталія. Розділяємо біль і скорботу з приводу непоправної втрати разом з вами. Вічна слава і пам’ять відважному Героєві!
Читайте також: Без батька залишилися син і донька: російський снайпер вбив Андрія Мельничука з Кременця
Фото: Назар Зелінка
