19 лютого 2014 року Тернопільщину сколихнула страшна звістка — у Києві трагічно загинув уродженець Кременеччини Олександр Капіно. Чоловік отримав поранення під час оборони Майдану 18-го лютого. Ще була надія на життя, але після важкої операції його серце зупинилося.
Герой Небесної Сотні Олександр Капінос отримав поранення в голову ввечері 18-го лютого під час оборони Майдану від силовиків. Це сталося на перехресті вулиць Хрещатик та Інститутська. 10 березня Олександру мало б виповнитися 30 років. Після перемоги Єврореволюції він збирався одружитися. Як зазначає “Небесна правда”, на Батьківщині у селі Дунаїв Героя називають малим Кобзарем.
«Він завжди мені асоціювався з Шевченком, був борцем за правду. Надзвичайно любив Україну і все українське. А для нашої молоді і села по-новому відкривав Шевченка, — розповідає Євгенія Лісова, сільський голова Дунаєва. — Сашко грав на бандурі, виконував твори Шевченка, знав напам’ять Кобзар».
В сусідньому селі Куликів Сашко співав у хорі і організував гурток зі співів. Грав на баяні, гітарі, бандурі, знав і збирав українські пісні, був закоханий в історію України.
«Жоден житель цього села стільки не зробив, як він. Його вся молодь поважала, такого хлопчини більше немає у всьому районі», — каже директор клубу села Куликів Микола Каняєв. — Сашко першим в селі почав носити вишиванку, показуючи приклад молоді. Олександр організовував вечорниці та культурно-мистецькі заходи, які відроджували традиції та культуру предків-українців. Під час навчання у Львівському Лісотехнічному інституті, він став активним громадським діячем.
У 2012 році Олександр відстояв права громади і не дозволив побудувати в рідному Дунаєві завод, який би зруйнував екологію Кременецьких гір. З 4 липня того ж року брав участь у акції на захист української мови, що відбувалася у Києві біля Українського дому. Був одним із тих, хто оголосив голодування на знак протесту проти прийняття мовного закону Ківалова-Колісніченка та протримався найдовше.
Батько, Анатолій Капінос, зізнається, що не завжди підтримував сина, коли той їхав на Майдан.
«Кожен батько хвилюється за свою дитину. Але його ніхто не міг зупинити, казав, що треба їхати, і все», — згадує він.
На Євромайдані Сашко вступив у Волинську січ — 35-ту штурмову сотню, яка завжди була на передовій. Був ройовим. За силу духу мав псевдо Кремінь.
«Йому довіряли, бо був відповідальним, беззаперечно виконував всі накази», — каже Сергій Мерчук, боєць Волинської Січі.
18-го лютого увечері 35-сотня мала завдання обороняти двір Будинку профспілок.
«Ми закидали міліцію коктейлями Молотова, вийшли з двору і всі кажуть, що треба йти відпочити. А Сашко перебиває: «Ні, нікуди не йдемо, тому що людей небагато, Беркут може прорвати кордон». Ми погодилися. За годину він отримав смертельне поранення», — пригадує Сергій Мерчук.
Поранено Героя відвезли до лікарні, де йому зробили операцію. Перед операцією Олександр був при свідомості. Сказав, що в нього стріляли. Навіть тоді переконував: «Все буде добре, ми переможемо!» він боровся до останнього. Після надзвичайно важкої та тривалої операції прийшов до тями, але травма була надто складною. Вранці 19 лютого серця Героя зупинилося.
«Коли я впаду, мою кров вип’є рідна земля, щоб виростити з неї траву для коня того, хто стане на моє місце» , — такий напис вибрав Сашко для пам’ятника Борцям за Волю і незалежність України, який разом з братом побудували в сусідньому селі Куликів.
«Сашко був мої другом, побратимом, людиною, яку я цінував та поважав… Він — патріот своєї країни, щирий та вірний хлопець! Він був взірцем для усіх нас! Його серце переповнювала любов до України. «Не хочу працювати на пана, буду господарем на своїй землі!» — таким було життєве кредо Сашка. У той день, коли Сашка поранили, мені до рук потрапила граната від «тітушок». Із цвяхами всередині. Це була одна із тих гранат, яку вони намагалися кинути у натовп українців. Із Сашком ми того дня були поруч на Майдані…
До Революції гідності у рідному селі Сашко займався фермерством, спрямовуючи всі сили на відродження краю. «Не треба нам Європи, Європу потрібно зробити тут, в себе», — казав він. Сашко першим у селі почав носити вишиванку, організовував культурно-мистецькі заходи, що мали на меті відродження українських традицій. Ще під час навчання у Львівському лісотехнічному інституті дотримувався активної громадянської позиції. «Коли я впаду, мою кров вип’є рідна земля, щоб виростити з неї траву для коня того, хто стане на моє місце», — такий напис обрав Сашко для пам’ятника борцям за волю і незалежність України, який разом з братом звели в сусідньому селі Куликів. Минуло сім років, а біль не минає. Пам’ятаємо Тебе, Герою! Вічна пам’ять та слава Тобі!», — поділився своїми спогадами у соціальній мережі голова обласної ради Михайло Головко.
Читайте також: У Тернополі дружина покійного священника отримала сертифікат на житло (Наживо)